[lesogor]

Зауваження до проекту Закону України “Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації”

У ст. 1 пропонованого проекту Закону України зазначено, що його завданням є “створити законодавчу базу для реалізації кожним права на свободу світогляду та віросповідання, встановленого Конституцією України”. З даного твердження логічно випливає, що на цей час такої бази не існує, хоча Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” № 987-ХІІ був прийнятий ще 23 квітня 1991 р. До нього неодноразово вносилися зміни. Власне й автори проекту пропонують внести до нього чергові зміни, а по суті прийняти новий закон. Однак залишається незрозумілою об’єктивна необхідність таких суттєвих законодавчих змін.
На наш погляд, назва пропонованого проекту Закону України є дискусійною, хоча й повторює перше речення частини 1 ст. 35 Конституції України. По-перше, поняття “світогляд” є філософською категорією, яка далеко не зводиться до віросповідання чи навіть свободи совісті. Світогляд людини може й не мати релігійної складової. По-друге, в тексті проекту поняття “свобода світогляду” зустрічається лише епізодично і переважно у зв’язку з поняттям “свобода віросповідання” (ст. 1 – 4, 6, 23, 28, 29). Його положення практично не спрямовані на регулювання свободи світогляду (виняток становить хіба що частина 2 ст. 6: “Навчально-виховний процес у державних і комунальних навчальних закладах ґрунтується на засадах світоглядного плюралізму та позаконфесійності”, – та частина 7 цієї ж статті: “Педагогічні та науково-педагогічні працівники зобов’язані здійснювати навчально-виховний процес на засадах толерантності та поваги до кожного, незалежно від його світогляду чи віросповідання”).
У законопроекті попри посилання на Конституцію України не знайшла відображення ст. 11 Основного Закону: “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”.
Якщо у частині 4 ст. 5 чинного Закону України “ Про свободу совісті та релігійні організації ” говориться: “Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії”, – то у частині 5 ст. 5 законопроекту пропонується закріпити, що “держава може повністю або частково фінансувати суспільно корисні проекти, які здійснюють релігійні організації”. Однак у проекті не зазначено:
- хто визначатиме таку корисність,
- який механізм фінансування цих проектів,
- хто здійснюватиме контроль за використанням виділених державою коштів,
- хто і яку відповідальність нестиме у випадку нецільового використання коштів чи інших порушень.
Частину 5 ст. 24 законопроект подає у наступній редакції: “Релігійні організації, які використовують у своїй діяльності культові будівлі та інше майно, що має статус культурної, архітектурної та іншої спадщини, що охороняється законом, мають дотримуватися вимог законодавства про охорону такої спадщини”. Проте відсутня будь-яка санкція за порушення даної норми.
У частині 11 ст. 24 зазначено: “Відчуження культового майна, що перебуває у державній чи комунальній власності, іншим суб’єктам, ніж релігійні організації, забороняється”. Але проект не дає відповіді на питання, як бути у випадках, коли майно було відчужене до набуття законом чинності.
Частина 1 ст. 25 містить положення такого змісту: “Релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб культові будівлі та інше майно, що перебуває у державній та комунальній власності”. Однак відсутній механізм забезпечення декларованого права.
У пункті 8 частини 4 ст. 19 зазначено, що діяльність релігійної організації може бути заборонена в судовому порядку, якщо релігійна організація чи представники, що мають право діяти і діють від її імені, перешкоджають протиправними засобами вільному виходу з релігійної організації її учасників. Проте слово “протиправними” тут очевидно є зайвим, інакше постає питання, а чи можливе правове перешкоджання вільному виходу з релігійної організації її учасників.
Суттєвим недоліком проекту є відсутність положень про контроль з боку держави за діяльністю релігійних організацій. Лише у частині 5 ст. 19 зазначено, що справи про припинення релігійної організації – юридичної особи суд розглядає за заявою органу, що здійснив державну реєстрацію релігійної організації чи представництва закордонного чи міжнародного релігійного чи міжрелігійного об’єднання чи центру, або прокурора в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України. Однак проект не містить механізму припинення незаконної діяльності релігійної організації, що не має статусу юридичної особи.
Автори законопроекту намагаються закріпити регулювання релігійних організацій положеннями Цивільного кодексу України (частина 1 ст. 2, частина 5 ст. 8, частина 1 ст. 19). У частині 7 ст. 5 зазначено, що релігійні організації мають право здійснювати підприємницьку діяльність нарівні з іншими непідприємницькими організаціями. А частина 5 ст. 8 викладена таким чином: “Основи статусу релігійних організацій як юридичних осіб приватного права визначені Цивільним кодексом України. На них поширюються норми Цивільного кодексу України щодо непідприємницьких товариств та установ, якщо цим Законом не встановлено інше”. Однак чинний Цивільний кодекс України № 435-IV від 16 січня 2003 р. містить лише загальні положення стосовно непідприємницьких товариств. У ст. 83 визначені організаційно-правові форми юридичних осіб, зокрема, що товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі. Останнім спеціально присвячена ст. 85, що складається з двох частин. Частина 1 містить дефініцію: “Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками ”. Слід звернути увагу на частину 2 даної статті: “Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом”. Стаття 86 регулює здійснення підприємницької діяльності непідприємницькими товариствами та установами: “Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об’єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню”. Цілком очевидно, що два останніх положення Цивільного кодексу України відсилають до спеціальних законів, якими регулюється діяльність об’єднань громадян, зокрема релігійних організацій. Пропонований законопроект містить ст. 26 “Підприємницька діяльність релігійних організацій”. Її частина 1 практично повторю ст. 86 Цивільного кодексу України: “Релігійні організації можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню”. У частині 2 ст. 26 законопроекту пропонується закріпити положення у найзагальнішому вигляді: “Релігійні організації мають право засновувати господарські товариства та інші суб’єкти господарювання в порядку, визначеному законодавством”. Однак детального регулювання підприємницької діяльності він не містить. На нашу думку, зазначене прагнення авторів законопроекту закріпити регулювання релігійних організацій положеннями Цивільного кодексу України й відсутність окремих норм у самому проекті може бути пояснено прагненням, з одного боку, мінімізувати законодавче регулювання підприємницької діяльності релігійних організацій.
З іншого боку, на прагнення законодавчо розширити сферу підприємницької діяльністі релігійних організацій вказує частина 1 ст. 24 законопроекту: “Релігійні організації мають право володіти, користуватися та розпоряджатися будь-яким май-ном, не вилученим з цивільного обороту, в тому числі грошовими коштами, валютними цінностями та цінними паперами, в Україні та за її межами, нарівні з іншими юридичними особами приватного права”. Те ж саме можна сказати й про пункт 3 прикінцевих і перехідних положень законопроекту, у якому пропонується ст. 82 Земельного кодексу України № 2768-ІІІ від 25 жовтня 2001 р. доповнити новою частиною такого змісту: “Релігійні організації, зареєстровані в Україні, мають право набувати у власність земельні ділянки для будівництва культових споруд та ведення іншої діяльності в порядку та на підставах, встановлених цим Кодексом для юридичних осіб України”. А частина 1 даної статті закріплює наступне: “Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:
а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;
в) прийняття спадщини;
г) виникнення інших підстав, передбачених законом.”. А ст. 90 встановлює права власників земельних ділянок, зокрема: “а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;
д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди”. У цьому плані слід звернути увагу на частину 3 ст. 12 пропонованого законопроекту: “Установи, що їх утворили міжнародні та закордонні релігійні та міжрелігійні об’єднання і центри, діють в Україні зі статусом юридичної особи”. На них не можуть бути поширені положення частини 1 ст. 82 Земельного кодексу України. Однак вони очевидно можуть користуватися правами, закріпленими у частині 2 даної статті, яка регулює права власності іноземних юридичних осіб на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: “а) у межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;
б) за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна”.
Звертає на себе увагу, що ст. 19 законопроекту серед підстав припинення релігійної організації – юридичної особи, припинення діяльності представництва закордонного чи міжнародного релігійного чи міжрелігійного об’єднання чи центру, заборони діяльності релігійної організації не передбачає порушення фінансової діяльності, прихованої підприємницької чи комерційної діяльності.
Також проект не містить положення про відповідальність керівника (духовного лідера) релігійної організації за порушення законодавства.
Наголошуючи на праві релігійних організацій здійснювати підприємницьку діяльність, автори законопроекту зовсім не включили до нього положення про оподаткування такої діяльності, тоді як частина 3 ст. 24 Закону України “Про об’єднання громадян” № 2460-XII від 16 червня 1992 р. встановлює: “Об’єдання громадян, створені ними установи та організації зобов’язані вести оперативний та бухгалтерський облік, статистичну звітність, зареєструватись в органах державної податкової інспекції та вносити до бюджету платежі у порядку і розмірах, передбачених законодавством”.
Виникають сумніви щодо запропонованого для закріплення у розділі ІІ “Релігійні організації” регулювання організаційно-правових форм та особливостей юридичного статусу релігійних організацій, вимог до документів, що подаються для їх державної реєстрації. Багато з цих положень без врахування специфіки релігійних організацій перенесені з глави 7 “Юридична особа” Цивільного кодексу України.
Цілком погоджуючись з частиною 9 ст. 24 законопроекту про заборону релігійним організаціям проводити примусове оподаткування віруючих та застосовувати до віруючих примусові матеріальні стягнення, вважаємо, що він має містити також поняття “примусове психологічне обкладання віруючих” та положення про його заборону.
Зважаючи на законодавчо закріплену неучасть релігійних організацій у політичному житті, ст. 5 проекту варто було б доповнити частиною такого змісту: “Організація політичних партій на конфесійній основі забороняється”.
Вважаємо також за доцільне включення до ст. 4 положення частини 9 ст. 5 чинного Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”: “Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій”.
Назва розділу “Державна політика в сфері свободи світогляду та віросповідання” не відповідає його змістові, бо у ст. 28 зазначено, на які органи покладається забезпечення виконання та дотримання законодавства про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації, а у ст. 29 – повноваження Міністерства юстиції України щодо цього забезпечення.
Варто звернути увагу на зарубіжний досвід. Зокрема ст. 1/1 “Надмірний прозелітизм” Закону Республіки Молдова “Про культи” № 979-ХІІ від 24 березня 1992 р. закріпила наступне: “ Надмірний прозелітизм забороняється.
Надмірним прозелітизмом є будь-яка спроба впливу на релігійну свідомість особи шляхом насилля чи зловживання авторитетом”. Стаття 8 встановлює, що таємниця сповіді охороняється законом, а ст. 36, що доходи від виробничої та видавничої діяльності культів обкладаються податками в порядку, встановленому податковим законодавством. На нашу думку, аналогічні положення мали б знайти відображення і у вітчизняному законодавстві.
Підводячи підсумок, слід зазначити, що:
1) незрозумілою є об’єктивна необхідність суттєвих змін до чинного Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”;
2) запропонованому проекту Закону України “Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації” притаманна низка недоліків, що робить недоцільним його прийняття Верховною Радою України;
3) ряд положень законопроекту спрямовані на необґрунтоване розширення меж підприємницької діяльності релігійних організацій.